За час повномасштабного вторгнення кількість пологових будинків в Україні суттєво зменшилася. Але якщо падіння народжуваності на третину в умовах війни — явище зрозуміле, то масове закриття пологових по всій країні — далеко не очевидна стратегія розвитку медичної системи. Заклади закриваються наче самі по собі, створюючи ілюзію природності та неминучості цього процесу. Втім, справжні причини їхнього зникнення повʼязані передусім із запровадженою системою фінансування та неочікуваними для медичної спільноти стандартами, які щороку встановлює МОЗ.
В Україні діє положення, на підставі якого державне фінансування отримують лише ті пологові будинки, які приймають не менше пологів, ніж визначено щорічною нормою Міністерства охорони здоровʼя (МОЗ). На початку повномасштабної війни МОЗ знизило вимоги до мінімальної кількості пологів: якщо в січні 2022 року норма була 75 пологів за пів року, то у 2023-му — 38. Проте вже у 2024 році планка зросла до 85, а у 2025-му — до 100 пологів за пів року1. Тож наразі, аби зберегти державне фінансування, пологовий будинок має приймати більше пологів, ніж до війни. Через це кількість пологових в Україні скоротилася на чверть2. А заклади, яким вдалося зберегти фінансування, змушені заощаджувати — що значно погіршило умови праці медичного персоналу.
Приклад пологових будинків яскраво демонструє загальну логіку реформування медичної системи — підход «гроші ходять за пацієнтом», консюмеристське сприйняття медицини та нехтування цінністю доглядової праці в системі охорони здоровʼя — та її суперечливі наслідки.
У цій статті ми поговоримо про те, чи варто повʼязувати можливість державного фінансування з кількістю прийнятих пологів, чи справді Україна потребує стільки пологових будинків, а також про те, як наявна система впливає на умови праці в лікарнях. Крім того, ми порушимо ширше питання: як вимірювати ефективність медичної системи так, щоб це сприяло її сталому розвитку.
Чому фінансування привʼязане до кількості пологів
Українська медична система історично передбачала, що більшість пологів приймаються в окремих спеціалізованих закладах — пологових будинках, яких станом на 2020 рік налічувалося 46. Для боротьби з проблемою жіночої та дитячої смертності, яка до 1960-х років гостро стояла перед Радянським Союзом, вибудовувалася розгалужена інфраструктура з жіночими консультаціями, пологовими будинками, системою охорони материнства й дитинства та фельдшерсько-акушерськими пунктами у віддалених районах. В наступні роки, разом із загальним розвитком медицини та процесами урбанізації, ситуація покращилася, проте окрема «материнська» інфраструктура продовжувала існувати, переживши періоди застою, перебудови та шокових 90-х. Відчутний етап реформування настав у 2000-х, коли за підтримки міжнародних донорів окремі пологові будинки перетворювалися на перинатальні центри з сучасною апаратурою, можливостями для допомоги ВІЛ-інфікованим пацієнткам, популяризацією партнерських пологів та грудного вигодовування. Однак така допомога надавалась вибірково і концентрувалась переважно у великих містах.
Натомість медична реформа, розпочата у 2016-2017 роках, одразу поставила під сумнів радянський досвід та підкреслювала орієнтацію на західні моделі медичних систем. І зокрема їхні неоліберальні підходи останніх десятиліть, які передбачають укрупнення медичних закладів та скорочення мережі поза великими населеними пунктами. За такої логіки окремих пологових будинків не має існувати, вони стають частиною великої лікарні широкого профілю.
Тож разом з медичною реформою почалося і скорочення пологових — при чому цей процес значно прискорився в умовах війни. Національна служби здоров’я України (НСЗУ), яка після запуску реформи відповідає за фінансування медичних закладів, називає це «селективним контрактуванням» пологових. Механізмом, за допомогою якого здійснюється ця «селекція», і є привʼязка фінансування до кількості пологів. З огляду на останні тенденції, вимоги до кількості пологів, необхідних для продовження роботи медзакладу, будуть лише збільшуватися, що, своєю чергою, призведе до закриття невеликих пологових будинків.
Механізм працює наступним чином. Розмір компенсації, яку держава сплачує медзакладу за пологи, становить 15 137 грн. Це стосується як природних пологів, так і кесаревого розтину3. Однак така вартість є досить низькою, особливо порівняно з приватними клініками Києва: там ціни за стандартні пологи вищі у 4-5 разів, а за плановий кесарів розтин — майже вдесятеро. Зі скороченням кількості пологів зменшилися й фінансові надходження до лікарень. Водночас медзаклад, який не виконує встановленого МОЗ мінімуму пологів, не лише отримує менше коштів, але й взагалі втрачає право на державне фінансування за цим напрямом.
Якщо вимога до кількості пологів не виконується, то наступного року медичний заклад не отримає пакет фінансування «Медична допомога під час пологів». Для пологового будинку це означає втрату основного джерела доходу — а фактично, і закриття. Пологові відділення при великих лікарнях можуть продовжувати роботу лише завдяки тому, що їх фінансують коштом інших пакетів. Зрештою кількість медзакладів, які отримували компенсацію від НСЗУ за проведені пологи, скоротилась з 346 наприкінці 2022 року до 259 у 2024-му — тобто на 87 закладів.
Встановлюючи мінімальний поріг кількості пологів, МОЗ та НСЗУ, окрім «оптимізації» мережі медзакладів, також керуються переконанням, що кваліфіковану допомогу породіллям можуть надавати лише ті установи, які регулярно приймають пологи й мають достатній практичний досвід4. Наприклад, персонал таких закладів, імовірно, зможе швидше розпізнати загрозу масивної кровотечі в матері чи небезпечний стан новонародженого — на відміну від тих медиків, які приймають пологи рідше.
Якщо припустити, що скорочення пологових будинків та відділень справді має на меті захист інтересів жінок і дітей, а не лише економію бюджетних коштів, — виникає декілька суперечностей.
Варто поставити питання: як саме визначається оптимальна кількість пологів, яку має приймати медзаклад, аби вважатися безпечним? З 2022 року норма зросла з 75 до 100 пологів на пів року. Але на підставі яких даних ухвалювалося це рішення? Хто входить до кола експертів, які формують ці стандарти? З одного боку, такі рішення можуть — і, напевно, повинні — спиратися на широкий професійний консенсус серед лікарів, лікарок та інших медичних працівниць та працівників. З іншого — запровадження медичного самоврядування, на думку ГО Медичний Рух «Будь як ми», є проблематичним, оскільки в чинній законодавчій пропозиції самоврядні органи зможуть позбавляти лікарів ліцензії, і таким чином здатні стати інструментом тиску на медиків, зокрема профспілкових активістів.
Іще одне принципове питання: чи справді мала кількість пологів — це нездоланна проблема? Адже існують інші рішення, в чомусь організаційно складніші, а в чомусь навпаки легші, ніж укрупнення медичних закладів. Мова про ротацію персоналу, про навчання та обміни. Постійне підвищення кваліфікації все одно є обов’язковим для медичних працівників. Чому ж не реалізувати його в такому форматі?
І найгостріший момент щодо безпеки жінок та дітей — відсутність реального впливу на медичні заклади. НСЗУ може скасувати фінансування пологів чи інших пакетів меддопомоги, але не має повноважень закрити лікарню. Якщо, наприклад, місцева влада вирішує зберегти та самотужки фінансувати медзаклад, все що залишається НСЗУ — це «пояснювати жінкам, що народжувати там небезпечно». Минулого року без відповідного договору з НСЗУ приймали пологи щонайменше на Прикарпатті, Житомирщині, Львівщині та Київщині.
Фактично це означає, що лікарні, які мають альтернативні джерела фінансування та підтримку місцевої влади, можуть і надалі приймати пологи. Натомість ті, що не мають такої підтримки — як це сталося у Вінниці та Запоріжжі, — закриваються. У випадку Запоріжжя це ще й суперечить законодавству, бо реорганізація медичних закладів у прифронтових регіонах можлива лише після завершення воєнного стану. Якщо в окремих випадках місцева влада все ж бере на себе відповідальність за збереження пологових, кожне з таких рішень слід розглядати окремо: чи йдеться про корупційні схеми та цинічне збагачення за рахунок безпеки породіль і немовлят, чи все ж про те, що громада справді вбачає в цьому закладі цінність — і готова за нього боротися.
Нам також варто замислитися: чи справді ідея про великі лікарні є єдиним шляхом до якісної медичної допомоги? На периферії пологовим будинкам справді часто бракувало необхідного обладнання, що, безперечно, позначалося на якості наданої допомоги. Наприклад, з такою ситуацією зіткнулась жінка, яка народжувала першу дитину у 2006 році в райцентрі Прилуки на Чернігівщині. Її пологи проходили вкрай важко, і лише згодом зʼясувалося, що причиною була закоротка пуповина. Однак в цій лікарні, за її словами, не було УЗД, який би дозволив раніше виявити проблему. Порівнюючи цей досвід зі своїми наступними пологами у Києві, вона описує різницю як «небо і земля».
Однак проблема не лише у розмірі закладу. Держава фактично ніколи не фінансувала медичну систему навіть на рівні мінімальних вимог ВООЗ. Рівномірного розподілу ресурсів не було, і передбачувано кращу статистику демонстрували лікарні з більших населених пунктів, які отримували підтримку місцевої влади, спонсорську допомогу чи суттєві «сірі» доходи. Медреформа консервує та поглиблює цю нерівність — ситуацію, яка насправді мало залежить від побажань пацієнтів чи кваліфікації персоналу. «Європейський» підхід без «європейського» рівня фінансування призведе до того, що «розкіш» народжувати не за десятки кілометрів від дому та не за «конвеєрною системою» отримають лише пацієнти приватних медзакладів. Або ж плани НСЗУ будуть саботувати на місцях. Що, власне, вже й відбувається.
Україні більше не треба стільки пологових будинків?
Через російське вторгнення з України виїхало близько 6 мільйонів людей, з них третина — жінки віком від 18 до 59 років. Чим довше триватиме війна, тим менш ймовірним ставатиме їхнє повернення, особливо це стосується молодших жінок. Так само на третину за час війни зменшилася кількість пологів. Коефіцієнт народжуваності, який і до війни залишався низьким, нині становить 0,8-0,9 — один із найнижчих у світі — при мінімумі для відтворення населення у 2,1-2,2. Тож таке інтенсивне скорочення пологових будинків, вірогідно, продиктоване прогнозами, що покращення, принаймні у найближчій перспективі, очікувати не варто.
Водночас на державному рівні схвалено Стратегію демографічного розвитку України на період до 2040 року, головним завданням якої є стимулювання підвищення народжуваності. Поруч з необхідністю державної підтримки сімей та створення умов для поєднання батьківства з професійною зайнятістю, у Стратегії йдеться також про необхідність покращення якості медичної допомоги та репродуктивного здоров’я нації. Променем надії, за оцінкою видання «Тексти», «можна вважати дітей, народжених на початку 2010-х». Оскільки це був період зростання народжуваності, значна частина дітей цього покоління нині лишається в Україні, а до досягнення ними репродуктивного віку «можна очікувати суттєвого покращення безпекової ситуації». Тож попри нинішні песимістичні прогнози, в найближче десятиліття є шанс на підвищення народжуваності.
Завідувач пологового відділення в Запоріжжі Євген Аверченко зазначив, що в історії країни таких поворотів було багато:
«В 1991-му був спад народжуваності, а потім дівчата пішли народжувати. Я памʼятаю, як у 2007 році приймав 25 пологів за добу», — згадував він.
Лікар, чий медзаклад теж зазнав реорганізації, підкреслює, що персонал пологових будинків навчається протягом усього життя. Він наголошує: «Цим скороченням вони нищать цей висококваліфікований потенціал».
Оскільки специфіка роботи в пологових залах передбачає вміння проводити низку специфічних маніпуляцій, а також швидко працювати та бути готовим до екстрених випадків, персонал з таким досвідом радо беруть в інші «важкі» відділення. За словами лікарки-гінекологині Ірини Стахової з міста Деражня на Хмельниччині, чиє пологове відділення закрили торік, їхні молоді медсестри швидко знайшли собі іншу роботу.
«Дівчата з пологового пішли анастезистками, операційними медсестрами, маніпуляційними. Вони легко можуть там працювати. Медсестра з терапії не піде в реанімацію чи операційну, а наші дівчата пішли», — розповідає лікарка.
Тож виникає запитання: чи вистачатиме у разі зростання народжуваності пологовим будинкам фахового персоналу — з огляду на те, що багато медиків за цей час можуть перекваліфікуватися чи взагалі покинути медицину?
Наслідки скорочення для персоналу та пацієнток
Однією з помітних рис підходу до медицини після впровадження медреформи є її консюмеризація — сприйняття пацієнтів як клієнтів, за яких треба конкурувати, оскільки тепер за ними «ходять гроші». Однак медицина є критично важливою складовою функціонування будь-якого сучасного суспільства, так само як поліція або служба порятунку. Ідея конкуренції за затримання порушників чи ліквідацію пожежі видається абсурдною та навіть моторошною. Але чомусь нам це здається нормою, коли мова заходить про медицину. Виправдати такий підхід могли б конкретні показники зменшення смертності. Однак, оскільки основні зміни в системі охорони здоровʼя в Україні відбулися у 2020 році — паралельно з пандемією COVID-19, а згодом і з повномасштабним вторгненням, — порівнювати сучасні дані з попередніми стає майже неможливо. Так, середній вік смерті чоловіків нині становить 57 років проти 67 до війни, однак такий спад радше пов’язаний із воєнними втратами, аніж зі зниженням якості медичної допомоги.
Втім, існують й інші способи говорити про ефективність реформи. Якщо погодитися, що якість медичної допомоги залежить не тільки від обладнання, але й від медиків — того, наскільки злагоджено працює колектив, наскільки персонал має змогу відновлювати свої ресурси відпочиваючи, наскільки він задоволений умовами праці і наскільки вони є адекватними та, що дуже важливо, стабільними, — то тут вплив медреформи є вкрай проблемним. Уже зараз зростають ризики того, що в найближчі роки державні лікарні можуть зіштовхнутися з катастрофічною нестачею персоналу.
І можна собі навіть дозволити іронічний випад, адже якщо пацієнт — це клієнт, то, за логікою сервісу, для кращого обслуговування мала б зростати кількість обслуговуючого персоналу. Але тенденція діаметрально протилежна. Хоча Україна має таку саму кількість лікарів на душу населення, як і в середньому в ЄС, за щільністю медсестер та акушерок вона істотно відстає.
Загалом за останні 15 років кількість середнього медичного персоналу (медсестри, акушерки, лаборантки, рентгенологи) скоротилась майже вдвічі. Дослідження «Одна за трьох: як працюють українські медсестри» показало, що однією з причин є дерегуляція медсестринської праці в ході медреформи, що призвело до надвисокого навантаження без гідної оплати. Тепер у разі фінансових труднощів медичні заклади можуть скорочувати середній і молодший медичний персонал та перекладати весь обсяг роботи на тих, хто лишилися. Саме це відбулося у пологових будинках після урізання фінансування.
Акушерка з прифронтового міста, учасниця дослідження «Одна за трьох», розповіла, що на початку вторгнення вона лишилася в лікарні й погодилась взяти на себе більше обов’язків, оскільки не вистачало персоналу.
«Мені запропонували одномоментно бути старшою [медсестрою] у двох відділеннях, з урахуванням, що моє акушерське було й так найбільше в установі. Але я погодилася, ніколи не відмовлялася, я допомагала всім і завжди», — розповіла акушерка.
Зрештою вона працювала по 11-12 годин фактично без відпустки. І спочатку мала доплати за понаднормову працю, однак згодом — через скорочення фінансування — ці надбавки зникли. Крім того, керівництво лікарні ініціювало масове скорочення персоналу та заохочувало старших медсестер писати доповідні на своїх колег, аби формально обґрунтувати звільнення. Учасниця дослідження категорично відмовилася брати участь у такій практиці. Це призвело до конфлікту з адміністрацією, який лише посилив емоційне вигорання та незадоволення низькою оплатою праці. Врешті вона звільнилась. Тоді, за її словами, почувалась «тяжко хворою, депресивною людиною». Зараз жінка працює акушеркою в багатопрофільній лікарні в тому ж місті, де функціонує невелике пологове відділення. Воно тримається завдяки фінансуванню з інших, дорожчих пакетів — наприклад, на лікування інсульту чи інфекційних захворювань.
Завідувачка гінекологічного відділення Ірина Стахова з міста Деражні на Хмельниччині розповіла, що їхня лікарня втратила право на прийняття пологів, оскільки лікарка-неонотологиня пішла в декретну відпустку, а на її місце не вдалось заздалегідь знайти заміну. Це сталося попри те, що заклад приймав достатню кількість пологів навіть після збільшення норм. В цьому вона вбачає недбалість керівництва, проти якого колектив почав судовий процес. У лікарні діє активна профспілка, що намагається опиратися діям директора, який, на думку працівниць, не планує розвивати медзаклад. Однак «бій» за пологове відділення було програно, тож тепер в лікарні функціонує лише жіноча консультація. У разі початку пологів або ускладнень вагітності жінок відправляють за 40 кілометрів в Хмельницький, винятки — лише для ургентних випадків. З високою вірогідністю, за словами Стахової, це також означатиме недоступність допомоги для найбільш вразливих мешканців, особливо з сільської місцевості.
«Жінки всі дуже жалкують. Вони приходять, приносять нам виписки (після пологів — ред.). І розповідають: “Там взагалі ніхто не підійшов, ніхто мене не дивився, там конвеєр”», — каже Ірина.
Не кожна жінка готова народжувати далеко від дому — у вразливому стані та без підтримки близьких. За даними 2018 року, понад половина всіх пологів в Україні були партнерськими, а в деяких медзакладах наразі такими є майже всі пологи. Ряд досліджень вказують, що присутність близької людини позитивно впливає як на стан породіль, так і на новонароджених. Тож поширеність цієї практики є гарною тенденцією та певним полегшенням для персоналу. Партнерські пологи також входять до безоплатного пакету НСЗУ «Медична допомога при пологах». Але якщо народжувати доводиться далеко від дому, не кожна сімʼя може дозволити собі супровід, наприклад через необхідність оплачувати проживання партнера.
Однією з гіпотез дослідження «Одна за трьох» було те, що виснажені медсестри за можливості делегують обов’язки з догляду родичам пацієнтів. Однак більшість медсестер не розцінювали присутність родичів як поміч. Винятком були лише медики з пологових будинків, які схвально відгукувались щодо партнерських пологів.
«Коли сімейні палати, то дуже хорошо, ми спілкуємося з папами — і вони нас підтримують і допомагають. В основному, чоловіки допомагають. Бабушки — шиботні [калька з російської “шебутной”, тобто, метушливий], вони трошки нервуються, переживають за все, а папи — адекватні. Счас молодьож дуже грамотна, соврємєнна», — каже медсестра передпенсійного віку з райцентру.
Ірина прийняла рішення все ж лишатись в Деражнянській лікарні, навіть після втрати установою фінансування. Жінка пропрацювала в медзакладі більшу частину свого життя, тому, разом із профспілкою, продовжує боротися за його збереження. Однак, як зазначалось вище, частина колег змогла працевлаштуватися в Хмельницькому. Для медиків, які проживають у великих містах або неподалік, перехід до «спроможних» медзакладів є цілком реалістичним. Однак коли йдеться про відстані в сотні кілометрів, це стає значно важче, особливо для працівників старшого віку.
Дослідження «Одна за трьох» описує випадок медсестри передпенсійного віку з великого районного центру, який знаходиться досить далеко від інших міст. Через падіння народжуваності їхній пологовий будинок стикнувся з недофінансуванням, й заради економії урізав кількість медсестер і їхні зарплати. Тож тепер медсестра післяпологового відділення отримує мінімальну зарплату — 6700 грн «на руки» — й змушена самотужки допомагати дітям та породіллям одразу на трьох поверхах. Це створює серйозні ризики для пацієнтів, стан яких може різко й непередбачувано погіршитися.
«Ми мусимо залишати жінкам робочий телефон, тому що ми не на одному етаже. Це новонароджені дітки… Я просто не розумію адміністрацію, яка до цього допустила, тому що, не дай Бог, якась ситуація неприятна, некрасіва, — і медсестра просто не поспіє, наприклад, з п’ятого добіжать на перший або навпаки», — розповіла медсестра.
За її словами, персоналу настільки мало, що її інколи навіть залучають до роботи в дитячій реанімації, де за нормами має бути щонайменше по дві медсестри на зміні, однак через брак людей здебільшого працює одна. Але там потрібні спеціальні навички, яких ця медсестра не має. Про схожу ситуацію також розповіла інша медсестра реанімації новонароджених:
«З цієї війною і з цією зарплатнею, то ми зараз працюємо по одній. Хотя у цьому відділенні ми не маємо права працювати по одній […]. Бо того що таке важке відділення, і там часто може змінитися все, що завгодно», — каже медсестра з великої лікарні в обласному центрі.
Це свідчить про те, що навіть «спроможні» медичні заклади стикаються з нестачею персоналу, оскільки далеко не всі медики зі скорочених пологових будинків та відділень готові переходити на іншу роботу і їздити в інші міста, витрачаючи на це час та власні кошти. Особливо зважаючи, що типова зарплата медсестри після усіх відрахувань становить 10 800 грн.
Однак головне — ці історії свідчать, що скорочення персоналу безпосередньо загрожує життю і здоров’ю пацієнтів. Однією з причин таких порушень, ймовірно, є недооцінка ролі медсестер — менший контроль з боку НСЗУ за кількістю медсестер і рівнем їхньої кваліфікації у порівнянні з жорстко регламентованими вимогами до лікарів чи обладнання. Так само здебільшого не контролюється і рівень навантаження на медсестер, через що вони «вигорають» та за можливості залишають професію. Втім, пологи — це не лише про лікарів та обладнання, тобто фактичну безпеку, це також про необхідність створити в медичному закладі і суб’єктивне відчуття безпеки для породіллі, за що часто відповідають саме медсестри.
І знову промінчик надії
Попри повномасштабне вторгнення, дані по материнській і дитячій смертності — принаймні з підконтрольних територій — не погіршилися. Зростання материнської смертності відбулося у 2021 році (26 випадків на 100 тис. живонароджених), вірогідно, через пандемію COVID-19. У 2023 році цей показник знизився до 15 на 100 тис., що все ще втричі вище ніж в середньому в ЄС, але відповідає рівню Португалії і є нижчим за латвійський. Водночас це найкращий показник України за весь час спостережень. Це також стосується смертності новонароджених. Тут, на щастя, не було погіршення під час пандемії, а нинішні показники в 7,8 на тисячу новонароджених гірші ніж в ЄС, але найкращі з зафіксованих в Україні.
Варто зауважити, що дані наведені за 2023 рік, коли МОЗ знизив мінімальний рівень пологів, дозволивши значній кількості пологових будинків продовжувати працювати. Тож така ситуація є наслідком вивільнення ресурсів для допомоги тим, хто наважилися давати нове життя в умовах війни. В наступні роки, як зазначалося, вимоги почали зростати, а кількість пологових будинків — скорочуватись. Наслідки для пацієнток ще невідомі — за словами в.о. директора Департаменту медичних послуг Євгенія Гончара, звіти за 2024 рік ще «знаходяться в стадії опрацювання». Натомість наслідки для персоналу — переважно негативні. Це також ставить під питання перспективи розвитку таких закладів у майбутньому.
У підсумку ситуація з пологовими будинками в Україні під час війни стала своєрідним дзеркалом усієї медичної реформи — реформи, сфокусованої на консюмеризації та економічній доцільності, яка натомість лишається сліпою до багатьох інших, зокрема соціальних, аспектів надання допомоги.
Апеляція до захисту інтересів пацієнток викликає низку питань: як саме визначається оптимальна кількість пологів, яку має приймати медзаклад? Чому єдиним виходом щоразу стає закриття, а не, наприклад, ротація чи тренінги для медперсоналу? І якщо це справді питання життя та смерті, то чому МОЗ та НСЗУ не можуть впливати на медзаклади, які продовжують приймати пологи без відповідного «пакету»?
Підхід «гроші ходять за пацієнтом» та риторика необхідності конкуренції між медзакладами виглядають сумнівними щонайменше через те, що навіть ідеальне «обслуговування» в пологових навряд чи стимулюватиме жінок більше народжувати. Медзаклади — це не бізнес, і кількість їхніх «клієнтів», принаймні у випадку пологів, не залежить від успішної маркетингової кампанії. Така модель лише консервує просторову нерівність: медзаклади у великих населених пунктах, які завжди мали більше можливостей для розвитку, знову отримують перевагу — як у пацієнтах, так і у фінансуванні. Ставлення до пацієнта як до клієнта також сприяє розширенню приватної медицини, яка тепер може залучати держфінансування, але лишається доступною вкрай обмеженому числу українців.
І, зрештою, нестабільні та непередбачувані умови праці й вкрай малий досвід колективної боротьби — все це спричиняє відтік медиків із професії, особливо медсестер. Якщо через потрясіння останніх років обʼєктивні дані щодо ефективності української медичної системи недоступні, то досліджень про те, що без достатньої кількості медсестер жодна медична система працювати не може — достатньо.
Нехтування важливістю доглядового персоналу, гонитва за економічними показниками та фактична беззахисність пацієнта перед недоброчесністю лікарень стали типовими ознаками української системи охорони здоровʼя останніх років. У випадку пологових ці проблеми проявляються особливо яскраво і лякаюче.
Втім, певна надія на збалансування системи є. Вона зʼявляється завдяки активності МедРуху та окремих профспілок, пацієнтських організацій, а також зародженню ідеї медичного омбудсмена. Суспільство та фахові спільноти починають формулювати нові вимоги — до стабільності, людяності й відповідальності держави у сфері охорони здоровʼя.
